Русь Романа Мстиславовича Галицкого

На західному фронті

Старший син волинського князя (в 1156–1170 роках) і великого князя київського (у 1167–1170-х) Мстислава вже в молодому віці опинився на вістрі воєнно-політичної боротьби, яку вела старша, волинська гілка Мономаховичів за гегемонію на Руській землі. Головним супротивником волинських князів у цей час був суздальський князь Андрій Боголюбський, що намагався поширити свою владу як на півдні, так і на півночі. Стривожені цими планами новгородці запросили в 1168-му на княжий стіл 17-річного Романа, заходами якого суздальські війська було відкинуто від Новгорода, що значною мірою знівелювало успіхи Андрія Юрійовича на південному напрямку. Той, здобувши в 1169-му Київ, невдовзі був змушений відступити зі столиці Русі.

Після смерті батька 1170 року Роман покинув Новгород і закнязював у Володимирі, поступово утверджуючи свою владу над Західною Волинню. У 1173–1174-му він взяв участь у походах на Київ у складі війська свого дядька Ярослава. А невдовзі після того організував військові виправи у степ проти половців і на балтійські землі (проти Литви та ятвягів). Про це пише автор «Слова о полку Ігоревім», що дає схвальну характеристику князю:

А ти, буй Романе, і Мстиславе!

Хоробра мисль носить ваш ум на подвиг.

Високо пливеш ти на подвиг в сміливості,

наче сокіл на вітрах ширяючи,

хотячи птицю в смілості здолати.

Єсть бо у вас залізні молодці

під шоломами латинськими.

Од них загула земля, і багато країн –

хинова, литва, ятвяги, деремела,

і половці сулиці свої покидали,

а голови свої підклонили

під тії мечі харалужнії.

Утім, головним пріоритетом володимирського князя на цей час стали відносини з сусідньою Галицькою землею, об’єднання з якою створювало міцний плацдарм у боротьбі за Київ. Він налагодив приязні стосунки з тамтешніми князями, а в 1187–1188 роках ненадовго здобув галицький стіл. Лише опір місцевих бояр та інтервенція угорського короля Бели ІІІ змусили його покинути Галич і розпочати ґрунтовнішу підготовку до здобуття Галичини.

Відповідна ситуація склалася 1199-го після смерті останнього представника галицької династії Володимира Ярославича. Військо Романа вступило в Галич, а сам князь вчинив розправу з опозиційними галицькими боярами і здобув цілковитий контроль над обома землями. Зроблений Романом Мстиславичем політичний крок був доволі незвичним для тогочасної Русі, яка не знала випадків об’єднання кількох земель у єдине державно-політичне ціле, як це сталося з Володимирською і Галицькою землями. Утім, плани Романа цими інтеграційними зусиллями не обмежувалися – метою був золотоверхий Київ і відновлення єдності цілої Руської землі.

1201 року Роман Мстиславич розпочав боротьбу за Київ, а 1204-го встановив цілковитий контроль над столицею. Водночас він вжив цілу низку заходів, що мали легітимізувати його становище як «цезаря на Руській землі». Зокрема, одружився з візантійською принцесою Анною, швидше за все, донькою імператора Ісаака ІІ Ангела, а також, цілком імовірно, взяв за герб візантійський імператорський символ – двоголового орла (на що вказують і літописна згадка щодо використання цього символу його сином Данилом, і пізніші геральдичні джерела). Вочевидь, у цей самий час Роман прийняв титул самодержавного правителя – у західноєвропейських джерелах він незмінно згадується як rex Ruthenorum (король русинів) або Rex Russiae (король Русі), натомість у руських – як «самодержець всея Руси», «царь во всеи Рускои земли». Здобутки Романа Мстиславича зарахували його до числа наймогутніших володарів Європи, які вирішували в цей час долю цілого континенту. Король Русі мав свої політичні інтереси як в сусідніх, так і у віддаленіших країнах. Він не лише активно втручався в польські справи та організовував коаліції руських князів для спільних походів у степ, але й відчутно впливав на хід воєнно-політичної боротьби у Візантії та Священній Римській імперії.

За повідомленням візантійського історика Нікіти Хоніата, у 1200 році Константинополь було врятовано від половців лише завдяки «Богом призваній фаланзі» Романа Мстиславича. Тоді ж було укладено русько-візантійську угоду, результатом якої стало одруження Романа на візантійській принцесі. А 1204-го саме при дворі останнього знайшов прихисток імператор Візантії Олексій ІІІ Ангел, після здобуття Константинополя хрестоносцями під час четвертого Хрестового походу. Родинні зв’язки з Ангелами, а через них і з Гогенштауфенами (Роман Мстиславич і німецький король Філіп IV мали за жінок, вочевидь, рідних між собою сестер) робили короля Русі природним союзником двох імператорських династій і супротивником папського престолу та його прибічників – гвельфів (назва походить від німецької династії Вельфів, що були основними конкурентами Штауфенів у боротьбі за королівську й імператорську корони).

На активну участь Романа в політичній боротьбі, що точилася в цей час у Німеччині, вказують його тісні контакти із союзниками Штауфенів, зокрема з ландграфом Тюрингії Германом, а також щедра пожертва бенедектинському монастирю Св. Петра в Ерфурті (30 марок, за що Romanus rex Ruthenorum був зарахований до переліку фундаторів монастиря), що виконував роль одного з головних форпостів влади Гогенштауфенів у Німеччині. Власне, й останній похід Романа Мстиславича був спрямований у Саксонію, де розміщувалися основні володіння Вельфів, на підтримку Філіпа IV Гогенштауфена, що мало забезпечити останньому вирішальну перевагу над супротивниками.

Тісні взаємини зі Штауфенами та чудова обізнаність Романа у внутрішніх справах Священної Римської імперії вирішальним чином вплинули на опрацювання останнім проекту «Доброго порядку» – державно-правового акта, який мав радикально реформувати політичну систему Русі й у першу чергу вирішити питання щодо головного київського столу, володаря якого відтепер мали обирати головні руські князі, що відчутно нагадувало тогочасну практику обрання німецького короля на з’їздах князів: «Коли в Києві помре великий князь, то негайно з’їхавшись у Києві місцеві князі суздальський, чернігівський, галицький, смо-
ленський, полоцький і рязанський, домовившись, виберуть старійшого і достойнішого собі великим князем і утвердять хресним цілуванням, як то в інших розумних державах чиниться; молодших же князів до цих виборів не потрібно, але вони повинні слухати, що інші скажуть».

«Добрий порядок» передбачав також низку інших заходів, передусім встановлення майорату, що мали запобігти зовнішнім загрозам та внутрішньому розбрату й роздрібненню земель-князівств: «Коли великий князь на київський престол буде обраний, повинен старшого сина лишити на своєму уділі, а молодших наділити від нього або в Руській землі від Горині і за Дніпро, скільки городів здавна до Києва належало. Якщо хто з князів почне війну і вчинить напад на землі іншого, то великий князь, домовившись із місцевими князями, надішле допомогу від усієї держави, скільки буде потрібно. А щоб місцеві князі не ослабли на силі, не належить їм областей своїх дітям ділити, а бути їм під владою їх старшого брата. А якщо у когось не лишиться сина, тоді віддати братові старійшому по ньому або хто старший по лінії у роді його, щоб Руська земля в силі не зменшувалася. Бо добре відомо, коли небагато князів у Русі було і одного старійшого слухали, тоді всі навколишні їх боялися і шанували, не сміючи нападати на руські кордони, як то бачимо сьогодні».

Продуманість цього проекту, що мав надати політичній системі Руської землі чіткості й упорядкованості, ставить його в один ряд із найвизначнішими державно-правовими актами європейського середньовіччя: англійською «Великою хартією вольностей» 1215 року, угорською «Золотою булою» 1222 року, «Золотою булою» імператора Карла IV 1356 року. Незважаючи на те що проект Романа Мстиславича не було реалізовано, він і його нащадки традиційно позиціонують себе як зверхників цілої Русі, використовуючи титули королів, царів (цезарів), самодержців і господарів, а свою державу незмінно іменуючи Руським королівством або Руською землею. В останньому відображено погляд на державу Романовичів як безпосереднє продовження Київської держави.

Власне, у тогочасному сприйнятті не було жодного розрізнення між Київською Руссю та Галицько-Волинською державою – цими пізнішими історіографічними конструктами. І Володимир Святославич, і Володимир Мономах, і Роман Мстиславич, і Юрій Львович мислилися правителями однієї і тієї самої держави – «Руської землі» (Regnum nostrum Russiae). Уявлення про безперервність державної традиції від Володимира до онуків та правнуків Романа відображено як у тогочасних літописах, так і в актових джерелах. Приміром, у грамотах Льва Даниловича останній незмінно фігурує як син короля Данила й «правнук» великого царя Володимира.

 У сучасній науковій літературі часто постає питання: коли припинила своє існування «Київська Русь»? Відповісти на нього важко, а насправді неможливо, тому що «Київська Русь» – це інтелектуальний витвір учених, який лише в їхніх головах припиняв своє існування: чи то наприкінці ХІ століття, чи то в середині ХІІ, чи то після монгольської навали. Справжня ж Русь (Руська земля) нікуди не зникала, попри те що змінила стольний град із Києва на Галич, а згодом Львів. Її історичне буття продовжилося, і в цьому визначальна заслуга короля русинів й автора «Доб- рого порядку» Романа Мстиславича

 

 Укрепив государственность Руси, князь Роман Мстиславович пытался радикально реформировать ее политическую систему

 

История не имеет сослагательного наклонения. Но иногда в ней случаются события и фигуры, которые заставляют задуматься: а что было бы, если бы слепой случай не вмешался в ее ход и она повернула в совершенно иное русло? Вместе у историков есть все основания именно на таких примерах должным образом оценить роль отдельных личностей в истории, жизни и смерти которых становились эпохами и переломными моментами в развитии целых государств. Рок не раз плохо шутил с нашей страной, но вряд ли когда-нибудь еще на последующие события так драматично повлиял вполне случайный эпизод, чем тот, который произошел над берегами Вислы 19 июня 1205, когда во время похода в Саксонию в случайном столкновении с польским отрядом было смертельно ранен один из выдающихся деятелей Руси Романа Мстиславича. Остается только догадываться, насколько подготовленным был бы Русь в мон-Гольского нашествия, если Роман Мстиславич успел реализовать все свои замыслы и закрепить достижения, а его сыновья Даниил и Василько унаследовали королевский стол во взрослом возрасте не были вынуждены вести 40-летнюю изнурительную борьбу за восстановление отцовского наследства. Впрочем, и осуществленного Романом оказалось достаточно, чтобы Русское государство еще более ста лет была ведущей силой Центрально-Восточной Европы.

 

 

Старший сын волынского князя (в 1156-1170 годах) и великого князя киевского (в 1167-1170-х) Мстислава уже в молодом возрасте оказался на острие военно-политической борьбы, которую вела старшая, волынская ветвь Мономаховичей за гегемонию на Русской земле. Главным противником волынских князей в это время суздальский князь Андрей Боголюбский, который пытался распространить свою власть как на юге, так и на севере. Встревоженные этими планами новгородцы пригласили в 1168-м на княжеский стол 17-летнего Романа, мерами которого суздальские войска были отброшены от Новгорода, в значительной мере нивелировало успехи Андрея Юрьевича на южном направлении. Тот, получив в 1169-м Киев, вскоре был вынужден отступить из столицы Руси.

 

После смерти отца 1170 Роман покинул Новгород и вокняжился во Владимире, постепенно утверждая свою власть над Западной Волыни. В 1173-1174-м он принял участие в походах на Киев в составе войска дяди Ярослава. А вскоре после того организовал военные походы в степь против половцев и на балтийские земли (против Литвы и ятвягов). Об этом пишет автор «Слова о полку Игореве», что дает положительную характеристику князю:

 

А ты, буй Романе, и Мстиславе!

 

Храбрая мысль носит ваш ум на подвиг.

 

Высоко плывешь ты на подвиг в смелости,

 

как сокол на ветрах паря,

 

желая птицу в смелости одолеть.

 

Есть ведь у вас железные молодцы

 

под шлемами латинскими.

 

От них загудела земля, и многие страны —

 

хинова, литья, ятвяги, деремела,

 

и половцы копья свои побросали,

 

а головы свои пидклонилы

 

под те мечи булатные.

 

Впрочем, главным приоритетом владимирского князя в это время стали отношения с соседней Галицкой землей, объединение с которой создавало прочный плацдарм в борьбе за Киев. Он наладил хорошие отношения с местными князьями, а в 1187-1188 годах ненадолго получил галицкий стол. Только сопротивление местных бояр и интервенция венгерского короля Белы ИИИ заставили его покинуть Галич и начать основательную подготовку к получению Галичины.

 

Соответствующая ситуация сложилась 1199-го после смерти последнего представителя галицкой династии Владимира Ярославича. Войско Романа вступило в Галич, а сам князь совершил расправу с оппозиционными галицкими боярами и получил полный контроль над обеими землями. Сделан Романом Мстиславичем политический шаг был достаточно необычным для тогдашней Руси, которая не знала случаев объединения нескольких земель в единое государственно-политическое целое, как это произошло с Владимирской и Галицкой землями. Впрочем, планы Романа этими интеграционными усилиями не ограничивались — целью был златоверхий Киев и восстановления единства всей Русской земли.

 

1201 Роман Мстиславич начал борьбу за Киев, а 1204-го установил полный контроль над столицей. Одновременно он предпринял ряд мер, которые должны легализовать его положение как «цезаря на Русской земле». В частности, женился на византийской принцессе Анне, скорее всего, дочерью императора Исаака II в Ангела, а также, вполне вероятно, принял за герб византийский императорский символ — двуглавого орла (на что указывают и летописное упоминание об использовании этого символа его сыном Даниилом, и более поздние геральдические источники). Очевидно, в это же время Роман принял титул самодержавного правителя — в западноевропейских источниках он неизменно упоминается как rex Ruthenorum (король русинов) или Rex Russiae (король Руси), зато у русских — как «самодержец всея Руси», «царь во всеы Руской земли ». Достижения Романа Мстиславича причислили его к числу самых могущественных властителей Европы, которые решали в это время судьбу целого континента. Король Руси имел свои политические интересы как в соседних, так и в отдаленных странах. Он не только активно вмешивался в польские дела и организовывал коалиции русских князей для совместных походов в степь, но и ощутимо влиял на ход военно-политической борьбы в Византии и Священной Римской империи.

 

По сообщению византийского историка Никиты Хониат, в 1200 году Константинополь был спасен от половцев лишь благодаря «Богом призваны фаланге» Романа Мстиславича. Тогда же был заключен русско-византийскую соглашение, результатом которого стало бракосочетание Романа на византийской принцессе. А 1204-го именно при дворе последнего нашел приют император Византии Алексей ИИИ Ангел, после получения Константинополя крестоносцами во время четвертого Крестового похода. Родственные связи с Ангелами, а через них и Гогенштауфен (Роман Мстиславич и германский король Филипп IV имели женщин, очевидно, родных между собой сестер) делали короля Руси естественным союзником двух императорских династий и противником папского престола и его сторонников — гвельфов ( название происходит от немецкой династии Вельфов, которые были основными конкурентами Штауфенов в борьбе за королевскую и императорскую короны).

 

На активное участие Романа в политической борьбе, которая велась в это время в Германии, указывают его тесные контакты с союзниками Штауфенов, в частности с ландграф Тюрингии Германом, а также щедрая жертва бенедектинской монастырю Св. Петра в Эрфурте (30 марок, за что Romanus rex Ruthenorum был зачислен в перечень основателей монастыря), выполнявший роль одного из главных форпостов власти Гогенштауфенов в Германии. Собственно, последний поход Романа Мстиславича был направлен в Саксонию, где размещались основные владения Вельфов, на поддержку Филиппа IV Гогенштауфена, что должно обеспечить последнем решающее преимущество над противниками.

 

Тесные взаимоотношения с Штауфенами и прекрасная осведомленность Романа во внутренних делах Священной Римской империи решающим образом повлияли на проработку последнее проекта «Доброе порядка» — государственно-правового акта, который должен радикально реформировать политическую систему Руси и в первую очередь решить вопрос относительно главного киевского стола, обладателя которого отныне должны выбирать главные русские князья, ощутимо напоминало тогдашнюю практику избрания германского короля на съездах князей: «Когда в Киеве умрет великий князь, то немедленно съехавшись в Киеве местные князья суздальский, черниговский, галицкий, смо-

Ленский, полоцкий и рязанский, договорившись, выберут старейшего и достойного себе великим князем и утвердят крестным целованием, как в других разумных государствах оказывается; младших же князей к этим выборам не нужно, но они должны слушать, что другие скажут ».

 

«Добрый порядок» предусматривал также ряд других мер, прежде всего установление майората, имевших предотвратить внешним угрозам и внутреннем раздора и размельчению земель-княжеств: «Когда великий князь на киевский престол будет избран, должен старшего сына оставить на своем уделе, а младших наделить от него или Русской земли от Горыни и за Днепр, сколько городов издавна в Киев полагалось. Если кто из князей начнет войну и сделает нападение на земли другого, то великий князь, договорившись с местными князьями, направит помощь от всего государства, сколько потребуется. А чтобы местные князья не ослабли в силе, не принадлежит им областей своим детям делить, а быть им под властью их старшего брата. А если у кого-то не останется сына, тогда отдать брату старейшего по нему или кто старший по линии в роду его, чтобы Русская земля в силе не уменьшалась. Ибо хорошо известно, когда немного князей на Руси было и одного старейшего слушали, тогда все окружающие их боялись и уважали, не смея нападать на русские границы, как видим сегодня ».

 

Продуманность этого проекта, который должен предоставить политической системе Русской земли четкости и упорядоченности, ставит его в один ряд с крупнейшими государственно-правовыми актами европейского средневековья: английский «Великой хартией вольностей" 1215 года, венгерской «Золотой буллой» 1222, «Золотой буллой» императора Карла IV 1356. Несмотря на то что проект Романа Мстиславича не было реализовано, он и его потомки традиционно позиционируют себя как начальников целой Руси, используя титулы королей, царей (цезарей), самодержцев и хозяев, а свое государство неизменно называя Русским королевством или Русской землей. В последнем отражено взгляд на государство Романовичей как непосредственное продолжение Киевского государства.

 

Собственно, в тогдашнем восприятии не было ни различия между Киевской Русью и Галицко-Волынским государством — этими поздними историографическими конструктами. И Владимир Святославич и Владимир Мономах, и Роман Мстиславич и Юрий Львович мыслились правителями одной и той же государства — «Русской земли» (Regnum nostrum Russiae). Представление о непрерывности государственной традиции от Владимира до внуков и правнуков Романа отражено как в современных летописях, так и в актовых источниках. Например, в грамотах Льва Даниловича последний неизменно фигурирует как сын короля Даниила и «правнук» великого царя Владимира.

 

 В современной научной литературе часто возникает вопрос: когда прекратила свое существование «Киевская Русь»? Ответить на него трудно, а на самом деле невозможно, потому что «Киевская Русь» — это интеллектуальный произведение ученых, лишь в их головах прекращал свое существование: то в конце XI века, то в середине XII, то после монгольского нашествия. Настоящая же Русь (Русская земля) никуда не исчезала, несмотря на то что изменила стольный град из Киева на Галич, а затем Львов. Ее историческое бытие продолжилось, и в этом определяющая заслуга короля русинов и автора «Доброго порядка» Романа Мстиславича