У Капулівці жила-була така собі дівчинка. Звали її Софійка.
У дитинстві це була дуже вертлява дівчинка. Така бідкувата, та ще й шкоди любила чинить. Але ж і гарна була така, що її не лаяв ніхто, тільки пальцем хитали: ну-ну-ну.
Як стало їй десь шістнадцять років, такою красою задівочилась, що годі й казати.
А навпроти жив такий собі Семен, шинкаря син.
Той був хоч і козацького роду, але до війська не вступав. Такий собі вільний гайдамака. Але ж, дужий і кмітливий.
Йому подобалася Софія. Він був на три роки старший за неї. Але ж дівчина до нього тільки сміялась.
А тут, трохи далі від Софійчиної хати, оселився з батьками гарний парубок Іван.
Іван був не з місцевих, десь з Слобожанщини.
Він був вже дорослий. Шістнадцять років.
Іван два рази ходив зимувати з батьком на Січ. А рік потому вони приїхали у Капулівку, бо батькові тут треба було розташуватися по військовій справі.
Коли Софія бачила Івана, одразу червоніла. Той теж, якось ніяковів, нічого не міг казати, тільки чемно вітався.
Якось на лаві біля криниці сиділи три баби: баба Хима, баба Параска, та Тимошенчиха.
Трохи подалі, за хатою, біля липи стояли Іван та Софія, та й милувалися.
Тимошенчиха розповідала бабам, як батьки той Софії, рік потому, возили її до Києва у Лавру. Бо, перед тим, вона ледь не втопла й дуже злякалась. Трошки не в собі сталася. Бувало, може годинами сидіти й перед собою дивитись. А як їй у очі подивишся, — та й краще і не робить цього.
Звузивши очі, Тимошенчиха казала:
— Ото ж, як ходила з дівчатами на Івана Купала, трохи не втонула. Та й як почала кричати, що її тягне! Та й геть під воду пішла. Ледь устигли…
— То ж біснувата вона. Кажуть наш поп вичитувати її не взявся. Отож до Отця Настоятєля повезли, — додала баба Хима.
— От бідолашна, — хитала в боки головою баба Параска.
Праздник Ивана Купала на Украине
Тоді баба Хима, яка геть усе знала про всіх, розповіла як Іван відвадив Семена:
— А вона йому й каже: Та чи ти справний козак? Он Сірко, — той козак, хоч менший за тебе.
А той Семен як лясне її по сраці! А вона за руку його схопила. А той її до себе силоміць так притулив. Та й каже: та я, мовляв, того Сірка мотав за вуса та й крутив навколо себе.
А тут з-за рогу той Сірко як вискочить! Той відпустив її, та й каже до Івана, гонорливо так: чого тобі?
А той йому у очі так подивився. Той його й забоявся. От. Та й каже, що то він пошуткував.
У той час прийшов війною кримський хан.
Іванові, як й іншим козакам, судилося йти йому на відсіч.
Він прощався з Софією, перед тим, як сісти на коня.
Вони стояли під липою, серйозно дивлячись друг другу у вічі.
Іван притиснув її руку до своїх грудей, та й прошепотів:
— Прислухайся, квітонько люба, як серце у грудях гуде. Чи будеш на мене чекати?
— Я дочекаюсь тебе.
Знов ті ж баби сиднем сиділи біля криниці.
— От молоді. Бач воно як, — плакала від умілєнья баба Параска.
